І будуть люди читать онлайн

І навіть те, як із-за плеча Васильовича визирнуло жіноче обличчя, осяяне приязною усмішкою, ласкавими очима, які мовби говорили: «Оце хочете вірте, хочете ні, а з хорошою людиною і познайомитись не гріх!»

— Ну, як живемо?

— Та як вам сказати…

— Хліб жуємо?

— Та жуємо, поки оці-о не посипались, — показав Васильович міцні свої зуби.

Підійшов Твердохліб. Глянув вороже на Приходька, став так, щоб відгородити Гінзбурга хоча б плечем від «непевного елемента».

— Товаришу Гінзбург, підемо ночувати до мене!

— До тебе?

Гінзбург трохи помовчав, зиркнув на Васильовича, Данилівну, що знову вийшла з-за чоловікової спини приязно усміхненим місяцем, і лукаві вогники освітили йому очі:

— І хотів би, Володю, до тебе, але мене вже запросили. Так що пробач.

У Володі від несподіваної вістки брови полізли на лоба, одвисла нижня губа. Він голосно видихнув повітря, наче збирався сьорбнути окріп, судорожно ковтнув слину.

— Товаришу Гінзбург, на пару слів!

Одвів Гінзбурга набік, перелякано зашепотів:

— Та це ж знаєте хто?

— Хто?

— Без одного дня куркуль! Він вас обплутати хоче!

— Так і обплутати? — не втримався од сміху Григорій.

— Товаришу Гінзбург, не ходіть!

— Нічого, Володю, ти не тривожся: куркуля він із мене за ніч не зробить, — втішив Твердохліба Гінзбург. І вже до Ганжі, що лаштував байдуже цигарку, так наче його все те й не обходило: — Ідіть, товариші, додому, а ми з Миколою Васильовичем уже самі якось його хату знайдемо.

— Знайдемо, як не знайти, — ствердив Приходько.

Провівши ошелешеними очима Гінзбурга, Володька присікався до Ганжі:

— А ви чого їх не зупинили?

— Навіщо?

— Як навіщо? — аж задихнувся Володька. — Вони ж до нашого класового ворога пішли!

Ганжа довго не відповідав. Повільно дістав сірники, ще повільніше розпалив цигарку, затягнувся кілька разів.

— Володю, Володю! Ти один на все село лишишся і то класового ворога шукатимеш!.. Ну чого так дивишся, хрещенику? Паняй до Марусини, бо вона уже за тобою й очі видивилась. Та не дивися на мене так, бо, їй-богу, злякаюся!"

"Володька, розсердившись, навіть не сказав «на добраніч». Чесав додому, аж підошви свистіли.