Шрифт

Размер шрифта

Межстрочный интервал

↓

↑

Сбросить

Вскочив до хати, нагримав на дружину, що й справді не спала:

— Чого ждеш? Що я, маленький?!

Зірвав із себе ремінь, пожбурив на лаву, сів похмуро до столу, не дивлячись на Марусю, буркнув:

— Давай уже їсти, чи що…

Маруся лаштувала вечерю, а з очей уже сльози — кап та кап, а рівненьким, ображено зморщеним носиком — шморг та шморг, як дитина. Весь же вечір чекала на нього, прислухалася до кожного кроку, кожного шелесту, на свекрушине: «Лягай уже, дитино, час не ранній», — відповідала: «Зараз, мамо, зараз, ви уже спіть».

А сама все обличчям до шибки. Мріяла: ось він зайде, усміхнеться ласкаво, привітно шепне: «Драстуй, Марусю!» І вона, обмираючи од щастя, обійме його за шию, притулиться розпаленою щокою до його холодного знадвору, тугого, як осіннє яблуко, обличчя…

Думала… А воно бач, як сталося!..

І вже лізуть різні думки, що він її розлюбив, що вона йому набридла. Пішов до сільбуду, а її не взяв із собою.

Що із того, що вона вже раз бачила оту виставу! Подивилася б іще, місця не пересиділа б. Та й не вистава їй потрібна, а він, Володя!

Володьці вже їжа не їжа: помітив жінчині сльози. Винувато скліпнув очима, сказав, щоб хоч як-небудь оправдатися перед Марусею:

— Я з дядьком Василем погиркався… І той… Гінзбург не захотів у нас ночувати… Хоть я його і запрохував…

Звівся, потупцявся зніяковіло, обійняв дружину за плечі:

— Ну, годі… Давай уже спати…

Вже в постелі розповів усе по порядку.

Маруся, припавши до його плеча, слухала і не слухала: була вже щаслива, бо зрозуміла, що Володя не розлюбив її. А це було найважливіше, найголовніше для неї, всі ж оті класові суперечки її мало обходили, то — справа чоловіча, а не жіноча. Тому потягнулася до нього, тихенько попросила:

— Поцілуй мене… Як колись цілував…

А потім, пригорнувшись до нього, відразу ж заснула: невеличка, худенька, втішена.

І Володьці зовсім було б добре, коли б не спогад про Гінзбурга, спогад, од якого він ніяк не може одв’язати-ся, і відчуття незаслуженої кривди. А Гінзбург, не підозріваючи навіть, що став причиною Володьчиного зіпсованого настрою і Марусиних сліз, сидів за столом з Васильовичем.

Вже було пізно. Домашні вляглися спати. Таня теж, вибачившись перед гостем, пішла на свою половину. Гінзбург залишився на самоті з господарем.