Анатолій Дімаров — «І будуть люди»: читать онлайн бесплатно полную версию

І будуть люди читать онлайн

Обложка книги І будуть люди
0
Книга доступна на устройствах
  • Android
  • IOS
  • Smart TV
Дія багатопланового роману Анатолія Дімарова «І будуть люди» відбувається на Полтавщині в перше десятиріччя Радянської влади на Україні. Відтворюючи драматичні життєві події того часу, автор розповідає про складну долю колишнього наймита Василя Ганжі, який став у роки революції більшовиком, керівником сільської бідноти, про його помічника — комсомольського ватажка Володимира Твердохліба, сім'ю бідного сільського священика Світличного та інших героїв твору.
Комментарии

Ваша оценка

Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив

Текст книги

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал

Підніс руку:

— Товариші! Зараз ми вам покажем правдиву революційну виставу «Пакет»… Про те, як червоний боєць, комуніст, ніс важливий пакет нашому командуванню, попав до денікінців… Як його катували, як він проковтнув пакет і що з того вийшло… Іще до вас просьба: насіння не лускати, ногами не тупотіти, репліків не подавати, бо ви так тільки збиваєте наших артистів… — і зник за завісою.

Глядачі дружно зітхнули — в залі відразу аж потемнішало, а на сцені, смикаючись, поповзла догори завіса.

Почалася вистава. Було в ній усе від тих далеких часів, коли по селах та хуторах тільки брунькувалися перші драмгуртки, коли у «акторів», які вперше в житті виходили на сцену, підгиналися коліна та хрипли голоси; коли змивався рясним потом старанно наведений грим і по обличчю тяглися брудні патьоки, як після дощу; коли неймовірно перекручувалися репліки і бовкалось таке, що в суфлерів-учителів в’янули вуха.

Були й прості сільські піджачки замість френчів, і штани замість галіфе, дерев’яні гвинтівки й паперові погони, наведені вугіллям вуса і бороди з прядива, які приклеювалися столярним клеєм так, що після вистави не можна було ніяк одірвати — хіба що разом із шкірою; але й була непідроблена щирість, коли артисти — Іван чи Оксана — вкладали всю душу свою у гру і, непривчені до фальші, по-справжньому плакали, по-справжньому гнівались, а де треба, то по-справжньому й билися.
І не раз, і не два, зустрічаючись за лаштунками, брали один одного за петельки:

— За що ти мені, занудо, губу розквасив?

— Дак ти ж охвицер! Тебе ж і по виставі бити положено.

А Івана, який минулого разу грав червоноармійця з пакетом, списали нагаями під час «допиту» так, що той і грати відмовився: ідіть ви під три чорти із своїми виставами, а мені моя спина дорожча!"

"Тоді роль бійця із пакетом погодився виконувати Микола. Перед тим, як вийти на сцену, показав збентеженим «білогвардійцям» здоровенного, з півпуда, кулака і пригрозив:

— Оце-о, бачили?.. Спробуйте зробити те, що з Іваном, зубів не позбираєте!

Микола з ходу вжився у роль: перед застиглими глядачами стояв сміливий, гордий, сильний духом червоний боєць, що швидше помре, аніж зрадить святу справу революції…

Ось він лишається після першого допиту у камері сам.

Стоїть біля ослона, на якому його катуватимуть, виголошує героїчний монолог, що краще померти, аніж віддати пакет білякам. Але що робити з пакетом?.. Заховати?.. Тільки де?.. Викинути у вікно крізь грати?.. Можуть знайти. Подерти на клапті?.. А як здогадаються склеїти?..