І будуть люди читать онлайн

Старий недовірливо покосився на сидіння, ткнув кілька разів кулаком в картатий килимок:

— Дурні гроші завелися?

Оксенові наче хто сипонув жару в обличчя, аж пересмикнулися молоді вусики пшеничного кольору. Ображено дивлячись убік, відповів:

— Це ж я, тату, для вас…

— А в мене… не панська — мужицька: перини не просить! — відрізав батько. Висадив скриньку на фаетон, зняв сидіння, поклав у ногах, сів на голі дошки: — Отак буде лучче.

Довгий час їхали мовчки. Оксен гамував у собі образу на батька, а Свирид мав байдужий, якийсь аж сонний вираз на огрубілому, геть поораному глибокими зморшками обличчі.

Як його жінка? Слава богу, здорова. Як діти? Теж нівроку. Як дід? І дід не змінився, такий, як і був. Що нового чувати? А що там чувати: як було, так і є.

Батько питав, здавалося, тільки тому, що так годилося. Тільки вже тоді, як під’їхали до хутора, батько неспокійно засовався на дошках, спитав, показуючи на жовтіючий лан озимини:

— Наше?

— Наше.

— Зупини.

Оксен тпрукнув на коней, натягнув ремінні віжки. Батько важко зсунувся з фаетона, боком підійшов до лану, нахилився, проводячи долонею по дозріваючих колосочках з колючими чубчиками. В нього затремтіли плечі, схилилася сива голова, і Оксен, враз пройнятий жалем до старого, теж зліз з фаетона, підійшов до батька.

— Там нас і не підпускали до ланів, — тихо сказав він, і в горлі йому заклекотіло.

Вже як під’їжджали до хутора і виткнулися їм назустріч високі тополі та явори, зеленим прямокутником вишикувані довкола просторого двору, тихо спитав:

— Мачуху… де поховали?

— Біля матері.

— Їдь, сину, прямо на цвинтар.

Цвинтар розкинувся на високому пагорбі: утикав його хрестами, всіяв могилами. Одні хрести давно похилилися, інші стояли прямо, одні могили загубилися у високій траві, інші зеленіли довгастими скриньками, акуратно обкопані, обкладені дерном, усіяні квітами. Але всі вони: і старі, і нові, і прадавні, і свіжі — всі до одної здавались такими маленькими, наче тут ховали тільки дітей.