Текст книги

Шрифт

Размер шрифта

Межстрочный интервал

↓

↑

Сбросить

З диким ревом метнувся до жінки Свирид, здушив її за шию, щосили вдарив у скроню — жінка впала, як підкошена.

Коли Оксен заскочив до комори, все було вже скінчено: на підлозі лежала мачуха, а над нею схилився Свирид, і конвульсивний дрож пробігав по його великому тілу.

Батька судили в Хоролівці — дали вісім років каторги. А невдовзі, вслід за Свиридом, поніс важкі кайдани і Василь: повернувшись з лікарні, він недовго носив невгамовану помсту. Вибрав ніч потемнішу та й пустив червоного півня під Івасютину стріху.

Згоріла хата, комора й сарай, решту вдалося врятувати: добре, що ніч була тиха. Оксен, не вагаючись, вказав на Василя, під час трусу в нього знайшли сірники, куплені в сільській крамничці якраз перед пожежею, сусідка бачила, як прокрадався тієї ночі молодий Ганжа до Івасют, — і пішов колишній наймит міряти безконечну дорогу в Сибір, тим більше, що дорога ота нe така вже була незнайома його бунтівничому родові: багато літ тому топтав її дід разом з турбаївськими повстанцями…

Повернувся додому Свирид уже зовсім старим чоловіком: відпустив бороду, люті сибірські морози вибілили йому голову, тільки густі кошлаті брови нависали чорними острішками — ховали від людей глибоко посаджені очі.

Іноді зведе Свирид оті брови, блисне понуро очима — якось недобре стає тому, хто зустрінеться поглядом."

"Оксен виїхав зустрічати батька аж на станцію. Запріг у нову бричку пару ситих огирів, наказав дружині покласти на пружинне сидіння витканий килим — їхав, як до весільного батька, хотів показати татові, що не марнував він отут оці вісім років: хоч як тяжко було йому спершу самому, а він не розгубився, не опустив руки і тепер не якимось-там попихачем — хазяїном їде на зустріч!

Зустрілися, наче чужі,— Оксенова збентежена радість відразу ж розбилася об холодні вуста, похмурий вид батька.

Свирид, здавалося, більше пильнував за тим, щоб не вкрали в натовпі важку, ковану залізом скриньку, аніж розглядав свого сина, і, коли Оксен простягнув був за поклажею руку, батько якось підозріло бликнув на нього, коротко буркнув:

— Я сам.

Побачивши бричку й коней, Свирид спитав:

— Наші?

— Наші,— відповів гордо Оксен.

— А чого так кинув? Хочеш, щоб украли?

— Я ж вас зустрічав.

— Не велика цяця, і сам би знайшов, — відповів невдоволено батько. Підійшов до коней, поляскав по лискучій, туго нап’ятій шкірі, пробубонів: — Гарні, ядрьоні,— несхвально оглянув фаетон.

— Сідайте, тату, сюди, тут м’яко, на пружинах! — заметушився Оксен.