Текст книги

Шрифт

Размер шрифта

Межстрочный интервал

↓

↑

Сбросить

— Тож-то, що Миколо Пилиповичу… Дуже ви вже розумні всі стали… грамотні… Управи на вас не знайдеш…

— Ще будуть якісь вказівки, Миколо Пилиповичу? — поштиво запитав Світличний.

— Іди вже спати… пожежний начальник…

Пройшовши до себе в кімнату, Федько ліг, але заснути довго не міг: пригадував, як стрибав по хаті голова, засунувши ногу в рукав сорочки, трусився од беззвучного сміху.

Пізніше, коли Світличний повернувся із двома парами коней, Микола Пилипович, видно, дещо розкумекав, якась підозра закралася в його круглу голову.

Стрівши увечері Федька, допитувався:

— Признайся: твої підпалили? Нічого їм не буде, ти тільки признайся.

Але Федько теж не ликом шитий. Дивлячись прямо в очі голови чеснющим поглядом, ображено відповідав:

— Що ви, Миколо Пилиповичу! Як ви могли отаке і подумати!

— Ну, гаразд… Ну, іди. Тільки тепер начувайся: прозіваєш пожежу — шкуру злуплю!

Федько сам із нетерпінням чекав такої оказії. День і ніч стирчав на каланчі черговий, марно вдивляючись в далечінь, і Світличний, йдучи на службу, щоразу з надією поглядав догори.

Але дзвін мовчав. Мовчав, мов на глум. А в конюшні били копитами застояні коні.

Вже йому почали насинатися пожежі. Чорні, як сажа, коні, вогняні, по вітру розмаяні гриви… Дзвін, що волає на сполох… Шалений перестук копит…

Та пожеж не було. Не було, хоч підпалюй.

І тоді, щоб не обростала команда салом, затіяв Світличний навчати бійців військовій справі. Позичив у Миколи Пилиповича шаблюку, принесену із громадянської, дістав сідла — взявся робити із пожежників джигітів.

Щоб птахами злітали у сідла, щоб картинками сиділи на конях, а не собаками на тинах. Щоб уміли на повнім галопі зупинити коня, не перелетівши при цьому через голову, зрубати шаблюкою лозину чи підхопити шапку з землі.

І сипались, як горох, нещасні пожежники з коней, викручували руки важкенькою шаблюкою, стогоном стогнали од важкої науки, та Федько не давав спуску нікому: ганяв до циганського поту.

А як помітить, що хтось починає сачкувати, так визвіриться, так гаркне, що й душа похолоне!

Кілька разів навідувався Микола Пилипович. З видимим задоволенням стежив за навчанням, крутив схвильовано вуса, схвально похмикував:

— Добре! Їй-богу, хлопці, добре!

Не витримував: брався показувати, як правильно тримати шаблюку, щоб не вивихнути кисть, як на повнім скаку, звісившись із сідла, підхопити шапку з землі.