Анатолій Дімаров — «І будуть люди»: читать онлайн бесплатно полную версию

І будуть люди читать онлайн

Обложка книги І будуть люди
0
Книга доступна на устройствах
  • Android
  • IOS
  • Smart TV
Дія багатопланового роману Анатолія Дімарова «І будуть люди» відбувається на Полтавщині в перше десятиріччя Радянської влади на Україні. Відтворюючи драматичні життєві події того часу, автор розповідає про складну долю колишнього наймита Василя Ганжі, який став у роки революції більшовиком, керівником сільської бідноти, про його помічника — комсомольського ватажка Володимира Твердохліба, сім'ю бідного сільського священика Світличного та інших героїв твору.
Комментарии

Ваша оценка

Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив

Текст книги

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал

Чутно було, як тріщала солома та від каланчі долітав невпинний тривожний дзвін: бем, бем, бем! У сусідніх дворах уже грюкали двері, долітали стривожені голоси, загавкали перші собаки.

З відром у руках вискочив Микола Пилипович. За ним із вузлом на плечах — дружина. Повів безтямними очима на Федора, запитав:

— Що горить?

Федько поступився, аби краще було видно, і в очах Миколи Пилиповича застрибали вогняні зайчики.

— Чого ж ти, іроде, стоїш?! — напустився він на Світличного. — Біжи за відром!

Скочив із ганку, швидко побіг до сарайчика, проливаючи воду, хлюпонув щосили з відра.

У відповідь вогнище бухнуло іскрами, обсипало його з ніг до голови, і Микола Пилипович застрибав, матюкаючись та витрушуючи щось з-під сорочки.

Світличний виніс із сіней ще одне відро, непоспіхом пішов до колодязя.

— Все одно не поможе, — сказав він голові, що засапаним паровозом припер по воду. — Це що чайною ложкою в печі гасити… Щастя наше, що сарай не біля хати та вітру нема, а то враз загорілося б…

Микола Пилипович пожбурив відро, люто закричав на Федька:

— Пожежник, так твою перетак! Де твоя команда?

— А ви що, не чуєте? — кивнув Федько в бік безперервного дзвону.

 — І команда приїде… як коні дотягнуть…"

"Збігалися люди. З відрами, сокирами, вилами. До охопленого полум’ям сарайчика вже годі було й підступитись, тому полізли на хату: поливали на всяк випадок водою дах. Микола Пилипович уже не бігав: стояв, широко розставивши ноги, дивився, як вогонь пожирає будову.

Вже як провалилася покрівля і попадали стіни, у двір убігла пожежна дружина. Саме убігла, а не в’їхала, бо замість коней, впрягшись у голоблі, котили виїзд пожежники.

— А де коні? — кинувся до них Федір.

Рудий Панченко, кинувши дишло, голосно, щоб почули усі, а насамперед — голова, відповів:

— Коні не довезли: на півдорозі попадали, товаришу начальник!

— Ага, — кинув красномовний погляд на Миколу Пилиповича Світличний.

Той тільки крекнув.

Вже мовчав, не зронив ні слова, дивився, наче сторонній, як командує своїми бійцями Світличний. Тільки по тому, коли розтягли обгорілі стіни та залили їх водою, коли з безсилим сичанням погас вогонь, коли пожежники покотили свій виїзд із двору і розійшлися люди, Микола Пилипович сказав перед тим, як лягти досипати:

— Ти от що… Нагадаєш завтра — напишу тобі бомагу на коні. Воно і справді той… Чого зуби скалиш?

— Я не скалю, Миколо Пилиповичу.

Подбор книги