І будуть люди читать онлайн

Притиснувши до себе дочку, мовчала мачуха; непорушно сидів і Оксен, хоч у нього аж руки свербіли — кинутись на допомогу батькові. Хряскали безжально кулаки, схлескувалися люто дві тіні, здіймалася густа курява із столоченої дороги, огортала хазяїна й наймита їдким туманом, а вони все билися й билися, і вже починало здаватись, що кінця-краю не буде цій бійці: доки стоятиме земля, доки світитиме сонце й ходитиме місяць у небі, вони сходитимуться щоночі на смертний свій герць, люті й німі в своєму нещадному гніві.

Та ось Василь став поступатися.

Все частіше бив він наосліп, зі стогоном втягуючи повітря в потовчені груди, а хазяїн гупав та гупав, вимолочував із нього силу, як зернини з снопа, — і повалився Василь обличчям у порох, хоче встати — не може, і вже товче його, б’є його в ребра важкий чавунний чоботище!

— Гах!.. Гах!.. Гах!.. — вихекує із себе Свирид нерозтрачену лють. — Гах!.. Гах!.. Гах!..

Але наймит уже непорушний. Від кожного удару драглисто здригається розпластане тіло, метляється в потемнілій від крові пилюці омертвіла голова.

Тоді Свирид покидає наймита і важкою тінню суне до невірної жінки:

— Дай сюди дитину!

— Не дам, — шепоче мачуха, щосили притискаючи до себе дочку. — Не дам! Не дам! — заклинає вона невідомо кого, а потім кричить: — Людоньки, рятуйте! — бо Свирид уже видер у неї дитину, що голосно заплакала, ухопив жінку за косу, збив її з ніг."

"Розпачливий мачушин крик наче розбудив Оксена з того дивовижного остовпіння, що найшло на нього, відколи батько став битися з Василем.

Лише на якусь мить війнули на нього сині очі із спокусливих снів, а вже Оксен злітає із воза, повисає на батьковій руці, видирає з міцно затисненого кулака намотану косу.

— Тату, не треба?

— Геть! — реве батько, штовхаючи сина в груди. — Уб’ю!

Очі його палахкотять божевільним вогнем, він, мабуть, не впізнає зараз і сина, але Оксен швидше помре, аніж дасть батькові бити мачуху.

— Тату, пустіть!

Вони довго борються, аж поки Оксенові вдається вивільнити косу. І батько відразу ж отямлюється.

Стоїть, важко дихаючи, міхами роздимаючи груди, а потім кидає синові:

— Скажи отій сучці, хай сідає на віз!

Мачуха, похитуючись, іде до воза.

— Та байстрюка свого нехай забере! — гукає їй услід батько, бо Олеся, що сидить у пилюці, вже аж охрипла від голосного плачу.

Додому поверталися мовчки. Не квапили загнаного жеребця, тоненько порипували-пхинькали колеса, на дні лежав зв’язаний Василь, а біля нього, тримаючи на колінах дочку, закам’яніла мачуха.