Текст книги

Шрифт

Размер шрифта

Межстрочный интервал

↓

↑

Сбросить

Врешті викликав трохи блідого Свирида (його всю ніч канудило), спитав:

— Ти чево, мерзавец, нахлєстался?

Свирид чесно відрапортував про чудернацький напій. Командир ухопився за голову:

— Да ти знаєш, свінья ти етакая, што ти випіл?! — закричав він на Свирида. — Розовое масло!.. — І, вже звертаючись до інших офіцерів: — Гаспада, пасмотрітє на етого монстра: налакался, мєрзавец, ароматнєйшего розового масла і не задохнулся!.. А ви знаєте єво стоімость, гаспада?.. Дороже золота!..

Офіцери — хто сміявся, хто обурювався, Свирид же, дізнавшись, що він вижлуктив, довго не знаходив собі місця: аж схуд від гризоти та злості на себе.

Відтоді він не міг і чути про троянди. Як тільки де повіє отими ніжними пахощами, його відразу ж починає канудити і гризти за серце.

Вдома його зустріло вже троє: батько, жінка й синок-одноліток (мати Свиридова віддала богові душу ще перед війною). Батько невпізнанно змінився: постарішав, потрухлявів, ізгорбився. Коли ставив у відсутність синову млин та заходились викочувати по товстих дубових обаполах стопудове жорно, — не витримала, перегоріла вірьовка, попадали люди.

Жорно захиталося, нависло, як брила, — ось-ось зірветься вниз. Отоді й кинувся до нього дід — вперся плечем, вріс ногами в обаполи. Наливаючись кров’ю під важким тягарем, прохрипів до розгублених людей:

— Важелі!..

Жорна таки вдалося затримати, інакше не бачити б дідові білого світу: звалило б його з триметрової висоти, вплескало б у землю стопудовою масою.

Але те нелюдське зусилля даром йому не минулося: почав скаржитись дід на поперек, все більше горбився в спині.

Повернувся додому Свирид огрубілий, змужнілий, пропахчений пороховим димом, курявою далеких доріг. До вечора ходив у полі, в саду, на городі, заглядав у клуню, кошару, комору, а коли смеркло, сів на покуті за столом — у гаптованій сорочці з тонкого полотна, в синіх заморських шароварах, принесених із турецьких земель, в дивовижних капцях на босу ногу, якийсь аж трохи чужий — чекав на вечерю.

На столі відсвічувала пляшка міцної «казьонки», лиснів жовтавим гусячим жиром холодець, шкварчало на величезній сковороді сало з яєчні, янтарно застиг мед у глибокій полив’яній мисці, смачно духмяніли пироги із картоплею, капустою й м’ясом, щойно зняті із поду, з капустяних листків, а жінка подала діду білу хлібину, гострого, як бритва, ножа:

— Ріжте вже, тату, бо Свиридко проголодався, мабуть.