Анатолій Дімаров — «І будуть люди»: читать онлайн бесплатно полную версию

І будуть люди читать онлайн

Обложка книги І будуть люди
0
Книга доступна на устройствах
  • Android
  • IOS
  • Smart TV
Дія багатопланового роману Анатолія Дімарова «І будуть люди» відбувається на Полтавщині в перше десятиріччя Радянської влади на Україні. Відтворюючи драматичні життєві події того часу, автор розповідає про складну долю колишнього наймита Василя Ганжі, який став у роки революції більшовиком, керівником сільської бідноти, про його помічника — комсомольського ватажка Володимира Твердохліба, сім'ю бідного сільського священика Світличного та інших героїв твору.
Комментарии

Ваша оценка

Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив

Текст книги

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал

Нарізали цьому чоловікові, як і мені, п’ять десятин поля, а що горлянку мав, як ієрихонську трубу, — ніхто не перекричить! — дали корову, кобилу, плуга і воза. Ще й зерна насипали, не пожаліли: берись тільки, чоловіче, до роботи, щоб і сіялось, і родилось… От він і взявся: зерно усе процвиндрив, а поле став у оренду здавати. Добро чоловікові: не оре, не сіє, не жне, а прийдуть жнива — півдвору хлібом завалено… Засвербіло дітям у новому походити, в крамничному, та й самого потягло на хромові чоботи з рипом; недовго думав — одвів кобилу на ярмарок, а заодно збувся і воза.

Вирядив дівку, як паву, син гоголем по вулиці ходить, жінка у хустці такій, Що всі баби очі рвуть од заздрощів, а в самого чоботи з рипом… А там перестала на спаса тільна корова доїтись — давай на ярмарок і корову: «Нащо нам така корова, що молока не дає! Купимо козу: вона і їсти не їсть, і молока, як добре доїти, вдосталь даватиме!» І таки привів чорта з рогами: усе село збіглося дивитися, як він її за собою волік. Не знаю, як вони там козу ту роздоювали, видать, смикали всією сім’єю, бо не витримала й коза — здохла.
Оббілував козу, дав вичинить шкуру та й пошив собі шапку. Хоч і корови позбувся, зате ні в кого шапки такої нема! «Що нема, то нема. Тільки з чого ж ти, чоловіче добрий, житимеш, як ніхто орендувати твого поля не схоче?» — питають дядьки. А він в одвіт: «Якось проживу. То вже хай ваша голова не болить. Я — бідняк, наша властя мене не дасть в обиду!» І справді — бідняк: знову один вітер свище у дворі, тільки того й добра, що козяча шапка на голові… І йому ні податків сплачувати не треба, йому і поміч у першу чергу йде од держави, його й до сільради обирають.
Та й як не обрати, коли в кожній газеті в усі дзвони дзвонять: зміцнюйте сільради бідняцьким лементом! А що то за лемент, звідки він при Радянській владі міг узятися?.. Тепер, Соломоновичу, візьміть отаке… Зорганізуємося ми, приміром, в колгосп, — відгорнув од себе щось долонею Васильович. — Кого над нами начальником поставите?.. Найбіднішого?.
. А хто теперечки, при нашій владі Радянській, найбідніший?.. От і буде якийсь крутихвіст мною командувати, мої корови на кози вимінювати…

— Ну, це вже од вас залежатиме, кого оберете!"

"— Може, й од нас, — погодився Васильович. — Тільки і його ж, отакого, до гурту доведеться приймати. Він перший з найбільшою ложкою припреться… Та щоб я на нього спину гнув? Хватить того, що за царя на панів наробився!

— Отже, ви проти колгоспу?

— Оцього я вам, товаришу, і не казав.