Анатолій Дімаров — «І будуть люди»: читать онлайн бесплатно полную версию

І будуть люди читать онлайн

Обложка книги І будуть люди
0
Книга доступна на устройствах
  • Android
  • IOS
  • Smart TV
Дія багатопланового роману Анатолія Дімарова «І будуть люди» відбувається на Полтавщині в перше десятиріччя Радянської влади на Україні. Відтворюючи драматичні життєві події того часу, автор розповідає про складну долю колишнього наймита Василя Ганжі, який став у роки революції більшовиком, керівником сільської бідноти, про його помічника — комсомольського ватажка Володимира Твердохліба, сім'ю бідного сільського священика Світличного та інших героїв твору.
Комментарии

Ваша оценка

Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив

Текст книги

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал

Бо в мене, крамарю, теж діти, і чим вони гірші од інших дітей?

Припер, приволік оберемок гостинців — висипав дітям на воза: ласуйте та знайте, як їздити з татом!

І був розкішний обід, і був великий бенкет у малих Приходьченків. Ковбасу заїдали цукерками, оселедці — «помидлом»… їли од пуза, мели все підряд, не лишили нічого. А наївшись, захотіли ще й пити.

І тут не поскупився Іван. Гроші? Що гроші! Помремо — на той світ із собою не заберемо. Він, Іван, не багач, не дукач, тож не трясеться над кожною копійкою.

Тож давай, крамарю, отієї води у пляшках, що б’є в носа та булькає у животі. Та вибирай посолодшої, бо ти не знаєш, які в мене діти. Таких, крамарю, дітей на весь світ пошукати! Накидай сюди в поли, вали, скільки піднесу, ярмаркувати так ярмаркувати!

І пили Приходьченки воду, розстібали гудзики на полотняних, матір’ю витканих, матір’ю й пошитих штанцях. І поки поралися отак біля солодкої, тато із дядьком заходилися коло гіркої.

Відкоркували пляшки, поскидали шапки, як перед молитвою, і обличчя в обох стали побожні, як на сповіді.

Та тільки піднесли пляшки до ротів, тільки ковтнули по разу, як за спинами в них:

— Хліб та сіль, православні!"

"Іван аж закашлявся, витираючи почервонілі очі: а бодай тебе, отак налякав! Обернувся: стояв перед ним піп — не піп, а щось таке на попа схоже. Ряса зашморгана, подрана, кожен сніданок і кожен обід лишали на ній не один свій слід протягом багатьох місяців. А на патлатій голові така шапка, що й старець посоромився б її носити.

А цьому нічого: кліпає веселенькими очицями, шморгає червоним носом, ласо погляда на пляшки.

— Дякуємо! — відповів нарешті Іван. — Налили б тобі, чоловіче добрий, так сам бачиш: ні в що.

— За посудинкою, православні, діло не стане, — зрадів незнайомець. Відгорнув швиденько полу ряси, дістав із кишені великий мідний кухоль на ланцюжкові: лийте!

Іван аж головою покрутив: ну й ну! Прикинув на око — кухоль такий, що не тільки пляшки — кварти не вистачить, щоб налити по вінця.

— А ланцюг отой нащо? — поцікавився Матвій.

— Щоб не вкрали, мої дорогенькі. Нишпорять таті по стаду, заходять і ошую, і одесную. Підметки з-під ніг і ті зріжуть, як зазіваєшся.

Іван опасливо помацав себе по кишені, де лежав гаман, відміряв нігтем півпляшки, налив у кухоль.

— Во ім’я отця, і сина, і святого духа! Возліяша Адамові слізки во чрева власні для бодрості.