І будуть люди читать онлайн

"

"Походив, провідав Васильович усіх, кого треба, а тоді як одрізав: скинув військову одіж, густо притрусив тютюном, поклав у скриню аж на самісіньке дно — годі! Помахали шабельками, постріляли, побавились у світову, а теперечки пора братися за діло: бач, он земля лежить, під бур’янами дичавіє. І міцними зубами, зголоднілим нутром своїм вгризся у працю. Сердився на день, що короткий, на ніч, що задовга, на бога, який вигадав суботу й неділю, аби веселити нероб, плодити ледарів та волоцюг.

В перше ж літо прибрав колоду, що лежала під тином од вулиці, ще, либонь, дідом завезена.

Почорніла, вичовгана до блиску, збирала вона майже всю вулицю в погожі недільні дні або на свята. Мостилися на ній жінки почесати язиками, поськатись одна одній у головах; сідали статечні чоловіки погомоніти, спробувати, у кого «луччий тютюн». А як темніло та висівалися зорі у небі, приходили парубки і дівчата. Ці більше руками, аніж язиками. І, бувало, заверещить перелякано-щасливий голос дівочий, а слідом парубочо-збентежене:

— Тю, дурна! Та то ж я ненарошне!.

.

Для Васильовича всі ті розмови, всі оті ляси, пусті балачки, дурні теревені, все оте марнування дорогоцінного часу — ніж гострий у серце. Кріпився-кріпився і врешті не витримав: закотив колоду до двору та й попиляв на дошки.

— Щоб ти з них собі труну зробив! — лаялися жінки, проходячи мимо того місця, де лежала колода.

Та Приходько не збирався так скоро вмирати: пустив дошки на нового воза. І, може, від того, що пам’ятали дощечки веселі розмови, пісні, дівочий щасливий сміх, віз був легкий та дзвінкий, і його залюбки, ніби граючись, котили по вулиці коні.

В перший же рік після повернення із громадянської обрали його до сільради. Хотіли й на другий (людина ж була як людина, не стала при владі собакою), одпросився у зборів. Стояв перед натовпом високий, худий, жилавий, притискав до грудей шапку:

— Люди добрі, помилуйте! Хай іще хтось у начальниках походить. А мені ж треба діло робити: землю орати, сіяти, державу нашу зодягать, годувать… А якщо вам уже наш рід такий милий та любий, оберіть мого брата Івана.

Він уже давно тихцем портфелю купив і язика щоденно об камінь мантачить…

Посміялися, порадилися, зважили на слізне прохання й до складу сільради замість Миколи обрали Івана.

З того часу ще більше віддався хазяйству Микола: виводив із поля бур’яни, сіяв тільки високосортну пшеницю та жито, збирав найбільші врожаї.