Анатолій Дімаров — «І будуть люди»: читать онлайн бесплатно полную версию

І будуть люди читать онлайн

Обложка книги І будуть люди
0
Книга доступна на устройствах
  • Android
  • IOS
  • Smart TV
Дія багатопланового роману Анатолія Дімарова «І будуть люди» відбувається на Полтавщині в перше десятиріччя Радянської влади на Україні. Відтворюючи драматичні життєві події того часу, автор розповідає про складну долю колишнього наймита Василя Ганжі, який став у роки революції більшовиком, керівником сільської бідноти, про його помічника — комсомольського ватажка Володимира Твердохліба, сім'ю бідного сільського священика Світличного та інших героїв твору.
Комментарии

Ваша оценка

Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив

Текст книги

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал

— В себе? — запитала Ольга у секретарки, і, коли та відповіла, що у себе, товаришка Ольга на правах старого працівника райкому не стала чекати черги — пройшла прямо до кабінету.

Григорій саме розмовляв із якимось чоловіком, по одягу селянином. Глянув на Ольгу, звівся, всміхнувся, простягаючи руку:

— Ольга! Якими вітрами?

— Я до тебе. Не заважатиму?

— Ні, що ти! Почекай тільки, ми з товаришем покінчимо…

Ольга примостилася на дивані. Нетерпляче постукуючи носком чобота, дивилася на Григорія. Лише зараз помітила, як він посивів, і чомусь ота сивизна навіяла сум.

Вона труснула головою, сердито подивилася в спину селянина, що все ніяк не міг закінчити розповідь: тягнув та й тягнув, наче їхав волами.

Врешті той, подякувавши, пішов, Гінзбург повернувся до Ольги:

— Ну, як живемо? Як там Василь?

— Живемо непогано, — відповіла Ольга і відразу ж приступила до справи: — Товаришу Григорій, у мене до тебе прохання.

— Прохання? — посміхнувся Григорій із Ольжиної наполегливості.

— Ну, що ж, давай, яке у тебе прохання.

Вислухав Ольгу, похитав головою:

— А ти знаєш, як зараз питання стоїть?

— Але ж я ручаюся за Світличну! — гаряче заперечила Ольга. — Квитком партійним поручуся!

— Отак зразу й квитком? — сміється з отієї запальності Гінзбург. — Ну, що ж… коли комуніст бере когось на поруки, ми не можемо йому не довіряти.

Підняв трубку, попросив:

— З’єднайте, будь ласка, з райвно. — І, коли там озвалися: — Це Гінзбург… Здоров… Нічого, нічого… Ну, гаразд, годі про це… Слухай, чому ти не хочеш призначити Світличну?

Трубка потріскувала, пищала.

Ольга подалася наперед, намагаючись почути, що відповідає завідуючий, але не могла розібрати й слова.

— Так… так… — Гінзбург уже нетерпляче. — Ну й що із того, що дочка попа? Хіба мало їх вчителює в районі?.. Так вона ж за Світличну ручається! Бере під свою відповідальність… Так, підтримую! Якщо хочеш, наказую!.. Наказую!.."

"Кинув трубку, помовчав, гасячи гнів, потім глянув на Ольгу.

І у великих, мудрих і добрих очах Григорія Гінзбурга золотим розсипом заіскрився теплий смішок.

— Ну, от… В яку ще історію ти мене вплутаєш?

— Більше ні в яку, — розсміялася Ольга, тиснучи на прощання Гінзбургові руку. — Будеш у наших краях, заїжджай. Бо щось ти зазнався, став одриватися од нас, рядових.

Із завідуючим районною освітою більше не бачилась: перестріла її у приймальні секретарка, ображено сказала:

— Ось вам наказ. Розпишіться.

Подбор книги