Текст книги

Шрифт

Размер шрифта

Межстрочный интервал

↓

↑

Сбросить

Тому й зупиняє дівчину-домробітницю, коли та хотіла покликати хазяїна:

— Не треба! Іди досипай, а я тут почекаю…

Дівчина пішла, а Федько сів на стілець, важко схилився на стіл. Щосили боровся з дрімотою, а тут іще годинник: тік-так, тік-так — у самісіньке вухо. І Світличний і незчувся, як опустив на руки голову, провалився у сон.

Проснувся од того, що хтось торсав за плече.

— Оце гість! Чого ж ти, чортяко, мене не збудив?

В припухлі, каламутні ще очі Федькові вдарило сонце. Засліплений, він потер їх кулаками, аж тоді побачив начальника полтавської міліції:

— Добридень, Денисовичу!

— Добридень то добридень, а от чому мене не збудив? Приїхав, можна сказати, у гості, а я собі сплю і нічого не знаю!

Федько відразу ж пригадав учорашні збори і за чим він приїхав.

Радісний усміх, що й не розквітнув як слід, відразу ж злиняв — обличчя стало похмурим і злим.

— В гості, та не зовсім. Може, ти й не радий будеш отаким гостям! — І, посіпуючи ображено губами, з болем вигукнув: — Вичистили мене, Денисовичу!

Вискалив зуби, схлипнув, втягуючи в груди повітря: знову вп’явся у шию, здушив тісний комір, Федько так його шарпонув, що гудзики бризнули на підлогу.

— Та ти постій… Як же так? — вражено допитувався Денисович.

— А отак: раз син попа, так немає тобі місця під сонцем! Всі твої заслуги перед революцією — сучці під хвіст! Всяка контра… зануда собача… всіляка гнидва над тобою знущатись… Так за що ж ми тоді воювали? За що?!

— Зачекай, не кричи… Та не горлай ти на мене, дай розібратись! Сідай, розкажи по порядку… Сідай, кажу!

Ухопив Федька за плечі, силоміць посадив на стілець, сам сів навпроти.

Слухав уривчасту, непослідовну розповідь Світличного, водив по сизій, старанно поголеній голові долонею, все більше похмурнів.

— А партквиток таки треба було віддати.

— І зброю? — аж схопився Федько.

— Зброю також… Та почекай, не гарячкуй! Ти ж їм зайві козирі оцим своїм непослухом дав!.. Ну, та що тепер про це говорити! — досадливо махнув рукою Денисович. — Одірвав — тепер уже, як не тули, не приросте.

Давай от що… Поснідаєм, ти ляжеш відпочинеш, а я тим часом на службі спробую щось придумати.

— Я спати не буду, — похмуро Федько.

— Заснеш, заснеш. На тобі он лиця немає. І не гарячкуй. Гарячих знаєш куди посилають?

— Нужники чистити? — мимоволі всміхнувся Світличний, пригадавши улюблену приказку Денисовича.

— От-от, — розсміявся господар і поплескав Федька по плечу. — Нічого, козаче, не дуже журися: на поталу ми тебе не дамо!

Снідали тут же, у вітальні.