І будуть люди читать онлайн

І мимо Гінзбурга протюпала поволеньки постать.

До локомобіля почали підходити дядьки. Статечно віталися, діставали кисети, закурювали. Жінки ж збилися в гурт подалік, позирали на Гінзбурга, тихенько перешіптувались, пересміювались.

— А он і голова наш іде. Та ще й з головихою… Видать, заспали…

— Та воно й не диво! — підхопили лукаво дядьки. — Біля молодої жіночки…

— Кха… кха… Та й тютюн же міцнющий у тебе, Свириде! Де він такий і росте? — це вже Ганжа наблизився.

Гінзбург почервонів так, мовби із нього незлостиво кепкували дядьки.

Ганжа був поголений, шкуратянка наопашки, на грудях біліє чиста сорочка. Бадьоро привітався. Ольга ж прилучилася до жінок, видно, не хотіла з-поміж них виділятися. Щось їм сказала, мабуть, дуже смішне, бо жінки так зареготалися, що дядьки аж повели на них очима. І Гінзбург був щиро радий тому, що Ольга не підійшла зараз до нього: хай потім, пізніше, коли трохи обвикнеться і буде краще володіти собою.

— Всі зійшлися? — запитав Ганжа.

— Та вроді б усі.

— То будемо починати. У тебе, Петре, все готове?

— Паса нема.

— Вкрали?!

— Не хватало ще, щоб украли!.. Сказав отому вишкваркові, щоб узяв на ніч додому, то він і приперся сьогодні без паса… Я назад його потурив…

— Ну, тоді скоро буде, — заспокоїв Ганжа. — А тим часом людей треба розставити.

Доки судили-рядили, із якого стогу починати (кожен із дядьків огинався, хотів, щоб спробували на чужому), повернувся й отой Петрів помічник. Припер важкенного паса, кинув біля локомобіля на землю:

— Нате, хай він вам сказиться!

Почали із Володьчиного — він сам сказав: «Починайте з мого».

Виліз разом із Нешеретом на стіг скидати снопи, а внизу з довжелезними вилами стали Ганжа, Протасій і Гінзбург, щоб подавати до молотарки. Приходь-ко із жінкою став коло барабана, що вищирився гострими, донизу загнутими зубами.

Ганжа хотів було послати Гінзбурга на скирту, де легше, але той уперся, лишився внизу.

— Ти ж хоч на голову щось напни.

Наб’ється остюків — до весни не вичешеш!

— Вичешу, — вперто мотнув головою Гінзбург, беручи довгі вила. — І не дивися на мене так жалісливо, бо вилами заїду!

Жінки, із граблями, з лопатами, стали довкола молотарки — відгортати зерно і полову, носити солому.

— Пускати? — закричав Петро.

Локомобіль аж двигтів. Широкий шків, важко провисаючи, тягнувся до молотарки, дрібно тремтів. Дядьки враз споважніли, затихли й жінки.