І будуть люди читать онлайн

— Товаришу Гінзбург, ви куди?

— Товаришу секретар, хоч пістолет візьміть!

Гінзбург досадливо відмахнувся, — одстаньте! — непоспіхом пішов до жінок, що вороже дивилися на нього.

Простоволосий, у вицвілій гімнастерці, у стоптаних чоботях, він ішов так спокійно, наче всі оті жінки бозна-як любили його. Лише права щока трохи більше посіпувалася, ніж звичайно, та неприємно холодило у грудях.

— Тільки так, — сказав Гінзбург, підійшовши до гурту, — давайте наперед домовимось: не кричати. Бо в мене голова не витримує крику…

І доки жінки, пороззявлявши роти, роздивлялися Гінзбурга, він, не даючи їм отямитись, продовжував:

— Я натомився, хочу присісти.

Прийшов до хати, сів на призьбу, пригладив волосся, запросив і жінок:

— А ви чого ж стоїте? Незручно якось: я сиджу, а ви стоїте. Сідайте, місця всім вистачить, — і посунувся трохи, наче звільняючи місце.

І хоч жінки, зовсім уже спантеличені, і не сідали — переступали босими ногами, Гінзбург відчув, що між ним і натовпом простягнулася тепла ниточка.

— Не хочете?.. Ну що ж, поговоримо й так… А я вже скористаюся правом вашого гостя: посиджу… Ви ж не будете гніватись на мене за це?..

І — приязний, відвертий усміх. Ще одна ниточка до жіночих сердець!

— А тепер розкажіть, що тут у вас трапилось… Тільки не всі разом… Хто тут у вас Варка?.. Ви Варка?.. От ви й розкажіть…

Слухав уважно Варку, що, збуджуючись од власної розповіді, зривалася на крик, слухав і кивав головою, наче притакуючи, немовби погоджуючись із нею.

— Що ж, давайте спробуємо розібратися… Бо я, на жаль, особисто не був знайомий із вашим священиком… Ви кажете, що він був дуже хорошою людиною?

— Ангелом, а не людиною!

— Святим чоловіком!

— Та такого батюшечки не було і вже більше не буде!

— І не виступав проти Радянської влади? — ставить ще одне питання Гінзбург.

— Не виступали… їй-богу ж, не виступали!

— І в проповідях провозглашали, що раз всяка власть од бога, то ми, християни, повинні коритися власті…

— Хоть вона й від антихриста!

Гінзбург не міг не всміхнутися на останню фразу, бовкнуту в святій простоті он тією бабусею: стоїть сухенькою печеричкою, підпираючись костуром, шамотить запалим, зморщеним ротом, від якого давно уже віє могильним смутком.