Анатолій Дімаров — «І будуть люди»: читать онлайн бесплатно полную версию

І будуть люди читать онлайн

Обложка книги І будуть люди
0
Книга доступна на устройствах
  • Android
  • IOS
  • Smart TV
Дія багатопланового роману Анатолія Дімарова «І будуть люди» відбувається на Полтавщині в перше десятиріччя Радянської влади на Україні. Відтворюючи драматичні життєві події того часу, автор розповідає про складну долю колишнього наймита Василя Ганжі, який став у роки революції більшовиком, керівником сільської бідноти, про його помічника — комсомольського ватажка Володимира Твердохліба, сім'ю бідного сільського священика Світличного та інших героїв твору.
Комментарии

Ваша оценка

Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив

Текст книги

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал

Вихідці з одвічних сутінок, вони не задовольнилися б тепер і сотнями сонць, жителі вузеньких вуличок та тупих коротких завулків, вони мислили нині лише всесвітніми масштабами, і якийсь Іван чи Микола, з сухарем в одній кишені й обоймою патронів у другій, у вітрами підбитій шинельці, в черевиках, що трималися на чесному слові, пер проти всього світу, затиснувши в руках гвинтівку, і до нього не підступайся із меншим, аніж світова революція.

Все для них було вирішене, все пізнане, раз і назавжди, з такою наївною і геніальною водночас простотою, що культурній, високоцивілізованій, оміщаненій Європі лишалося тільки дивуватися, жахатись, захоплюватись і молити своїх захирілих божків, щоб отим божевільним і справді не вдалося роздмухати «пожар міровой».

Отакі були Федькові знайомі, що приходили разом із ним «заморити черв’яка», наводячи на маму й сестер тиху паніку.

Але, окрім цих небажаних та незваних гостей, появлялися в їхній хаті й інші гості, яким були раді і тато, і мама, і Таня.

Майже щотижня навідувався Віталій. Приїздив у маленьких санчатах, власноручно тримаючи віжки: наймит його, збаламучений революцією, подався до «краснопузих», мало що не до Федькових товаришів.

Дівер заїжджав прямо на подвір’я, зіскакував на сніг — високий, ставний, вродливий, більше схожий на офіцера, аніж на священика, сам розпрягав коня, заводив до стайні.

— Ми б уже, Віталію, самі,— бідкалася мама, метушачись коло шановного гостя. — Ви б уже йшли прямо до хати.

— Нічого, мамо, ви не турбуйтеся, — відповідав весело зять.

 — Ось кінь трохи охолоне, а потім Таня напоїть його, а тоді вже й підемо до хати… Ну, як тато?

— Ой погано йому, сердезі, погано… — починала свою тужливу пісеньку мама, Таня ж хапала відро і вітром мчала до колодязя: вона завжди рада була прислужитися діверові.

Обледенілий зруб горів проти сонця, наче велетенський діамант. Весело скрипів журавель, опускаючи довжелезного дзьоба в темне провалля, дзвеніла, стікаючи з повного відра, вода, так, наче вона на льоту замерзала і падала на чорне блискуче дно вже крижаними кульками.

Таня швидко перебирала руками по гладкій, відполірованій тисячами долонь деревині, перехилившись, хапала за мокру дужку відро, бігла до стайні.

— Вже… принесла… — видихає вона, сяючи на гостя радісними очима.

— Чого ж ти отак бігла, шалапутна! — докоряє їй мама. — Влетіла, як той вітер, у мене аж серце з переляку зайшлося!

— А вам, Таню, кланялися.

— Хто?

— Оксен.