І будуть люди читать онлайн

Федько кинув цигарку, звівся на лікоть, так і потягнувся назустріч дівчині, не спускаючи з неї захоплених очей: лежачи в осточортілій постелі, встиг Світличний закохатися на смерть в Олесю!

Олеся стоїть посеред кімнати, сяє святково очима, а підходити не підходить, хоч як Федір кличе її.

— Еге, ви зразу ж обійматися кинетесь!

— Та ні ж! — аж клянеться Федько, і очі його такі чисті й невинні, що він сам би повірив їм, якби тільки міг на них глянути. — От побий мене бог, якщо хоч руку простягну!

— Кажіть так, я й звідси почую.

— Не почуєш, Олесю, — умовляє далі Федько. — Я ось і руки за спину закладу: дивись, — і ховає за спину руки.

Олеся сторожко підходить до нього, ладна відскочити при першому ж підозрілому рухові, а очі так і зоріють неприхованим щастям: їй теж не байдужий Федько!

— Ну, кажіть уже, бо мені ніколи!

— Олесю, — шепоче Світличний, ледве ворушачи губами, — поцілуй мене, Олесю.

І, звичайно ж, Олесею, що не чує нічого, оволодівав цікавість. Ота одвічна, жіноча, що згубила ще її праматінку Єву, коли та — кров із носа! — захотіла довідатись, чи тільки для того, щоб їсти, сотворив бог вуста.

— Ага, попалася!

Олеся скрикнула, смикнулася, та де ж видерешся з сильнющих оцих рук!

— Пустіть!.. Ну, пустіть!..

— Ось поцілую, тоді й пущу! — каже Федько, невблаганно притягаючи її до себе. — Ось обіймемося… любенько… гарненько…

Отут і застає їх Таня. Червона, пом’ята, з очима, повними сліз, вибігає Олеся з хати, Федько ж довго кашляє і, уникаючи дивитись на дорогеньку сеструню (чорти її носять!), питає:

— А що, Таню, тепло надворі?

— Федю! — звертається до брата сестра, і голос її повниться докором.

— А що? — з найневиннішим виглядом запитує брат.

Танине миле обличчя стає таким урочисто-суворим — ну, точнісінсько, як у святої Варвари, що на іконі!

— Ти обіцяв мені не чіпати Олесю!

— Я? — дивується щиро Федько. — Коли я міг дати отаку дурну обіцянку?

— Федю! — з докором вигукує сестра.

Тоді брат не витримує. Жбурляє у вікно щойно запалену цигарку, різко повертається до сестри, питає сердито:

— А як я її люблю — що накажеш робити?

— Ти, Федю?.. Ти? — аж відступає, вражена, Таня.

— Та вже ж не мій жеребець, — похмуро каже Федько, і Таня, приголомшена, налякана оцим раптовий вибухом людської оголеної щирості, не знає, що відповісти братові.— Ну, чого так дивишся на мене?.. Думаєш, мені рана пече?.. Мені ось де пече!..