Анатолій Дімаров — «І будуть люди»: читать онлайн бесплатно полную версию

І будуть люди читать онлайн

Обложка книги І будуть люди
0
Книга доступна на устройствах
  • Android
  • IOS
  • Smart TV
Дія багатопланового роману Анатолія Дімарова «І будуть люди» відбувається на Полтавщині в перше десятиріччя Радянської влади на Україні. Відтворюючи драматичні життєві події того часу, автор розповідає про складну долю колишнього наймита Василя Ганжі, який став у роки революції більшовиком, керівником сільської бідноти, про його помічника — комсомольського ватажка Володимира Твердохліба, сім'ю бідного сільського священика Світличного та інших героїв твору.
Комментарии

Ваша оценка

Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив

Текст книги

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал

Таня засміялася, знову занурила гарячі долоні у воду, хлюпнула на розпашіле зі сну обличчя, тихенько ойкнула і теж замотала головою."

"Умившись, витягла із глибокого та чорного, аж страшно було туди дивитись, колодязя повне відро води, спрагло припала до нього. Пила маленькими ковточками, смакуючи воду, прислухаючись до того, як дзюркотить в її горлі прохолодний струмочок, спадає веселим водограєм — розносить по всьому тілу лоскітливу бадьорість.

У хаті вже почали вставати. Батюшки хапалися за голови, так, наче хотіли пересвідчитись, чи вони ще в них на місці, тато човгав з кімнати в кімнату, заклопотано допитувався:

— Не бачили моєї ряси?.

. А штанів?..

Врешті вияснилося, що татів одяг прихопив із собою самостійник. Прокинувся перед світанком, пригадав, як його тут образили, — не захотів більше лишатися й хвилини. А що спав біля тата, то й ухопив його рясу замість своєї.

Вже на возі наймит помітив, що непротверезілий ще панотець сидить без штанів — світить до місяця голими литками. Наймит забіг до хати, згріб татові штани — та й будь здоров!

— Як же я тепер додому поїду? — бідкався тато, приміряючи одяг капосного самостійника.

— Це він нас уже експропріювати почав… Хо-хо-хо!.. — реготалися батюшки.

Сміятися й справді було з чого. Тато — худий та високий, самостійник же — опецькуватий та низенький. Його штани ледь прикривають татові коліна, в поясі ж такі широкі, що вмістили б іще отаких трьох татів; ряса теліпається, як на городньому опудалі, показуючи вистромлені з рукавів татові руки.

— А била б тебе сила божа! — закляв свого колегу тато. Плюнув, схопив батіг, сів на возі, ні з ким не попрощавшись, смикнув за віжки — поїхали.

Разом з татом їхали Тетяна й дівер. Дівер усе ще згадував учорашню сутичку, осудливо казав:

— Скаржимось, що народ перестає вірити в бога, слухати своїх отців духовних, впадає в єресь. Шукаємо тому десь причин і не хочемо самі до себе приглянутись. Погрязли в чревоугодництві, пиячимо, лаємося останніми словами, заздримо один одному, дбаємо не про те, щоб постами та молитвами очищати душу свою, а щоб іздерти з нещасного меншого брата останній пук шерсті,— який приклад подаємо ми пастві своїй?

Худорляве аскетичне обличчя дівера дише осудом, гарні чорні очі, що полонили навіки Танину сестру, та й їй насиналися колись не одну ніч, повнилися болем.

Тато, похитуючись у такт Васьчиній ході, винувато мовчав, Таня ж не зводила очей із свого дівера.

— Вчора перепилися, пересварилися — гидко було дивитися.