Анатолій Дімаров — «І будуть люди»: читать онлайн бесплатно полную версию

І будуть люди читать онлайн

Обложка книги І будуть люди
0
Книга доступна на устройствах
  • Android
  • IOS
  • Smart TV
Дія багатопланового роману Анатолія Дімарова «І будуть люди» відбувається на Полтавщині в перше десятиріччя Радянської влади на Україні. Відтворюючи драматичні життєві події того часу, автор розповідає про складну долю колишнього наймита Василя Ганжі, який став у роки революції більшовиком, керівником сільської бідноти, про його помічника — комсомольського ватажка Володимира Твердохліба, сім'ю бідного сільського священика Світличного та інших героїв твору.
Комментарии

Ваша оценка

Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив

Текст книги

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал

І так з дня в день, на цілісінькі три місяці, які спершу здаються неосяжними, а під кінець — такими короткими та куцими, що аж жалко на них дивитися.

А все ж літо, незважаючи на його скороминучість, не втрачало ніколи своєї принади для Тані. Бо, крім усього іншого, воно давало їй тата, маму, сестер, брата й діда.

Тата треба було поважати і слухатись, маму можна було трохи не слухатись і дуже любити, з сестрами й братом — битись-миритись, а до діда — бігати в гості.

Діда по матері звали Никифором. Був він чорний, як циган, мав восьмий десяток, стертий ціпок і поношену бороду.

Він, здається, весь вік тільки те й робив, що мандрував. Тато його дуже не любив, називав босяком та волоцюгою і, що найстрашніше, казав, що він бога не має в серці. Мама ж покірно зітхала, нищечком від тата витирала фартушиною очі, а діти нетерпляче виглядали старого. Приносив їм дід, повернувшись із мандрів, гостинці, Від нього завжди пахло чимось незвичайним: далекими дорогами, сонячними просторами, чужими краями.

Повернувшись із мандрів до Хоролівки, він завжди зупинявся в сусіда і потай посилав по їхню матір. Мама приходила від діда з червоними очима, часто сякалася в фартух і щось примовляла до себе, а після обіду, коли тато лягав «на хвилинку заморити сон», підкликала дітей, давала їм горнятко з борщем, мисочку з кашею та пухкі, на салі засмажені, перепічки і тихенько наказувала:

— Понесіть, дітки, своєму дідусеві. Та коли вертатиметесь, то стережіться, щоб тато не побачив.

Дід сидів на лаві — умитий, розчесаний, в свіжій татовій сорочці, урочистий, як бог.

Приймав від дітей обід і наділяв їх гостинцями.

— Оце, дітки, земляні горіхи, вони за окияном ростуть.

А під кінець — по копійці. Копійки — нові, наче дід оце щойно їх накарбував.

Діти, завмерши, чекали, поки дід пообідає. Потім підсідали до нього, нашорошували вуха.

— Оце, дітки, був я на Капказі,— починав свою розповідь дід. — Там го-ори — на чому тільки вони й держаться!.. Аж хмари проштрикують… А мерик, він, сучий син, під землею сидить!.

.

Пізніше зрозуміла Тетяна, що «мериками» дід називав американців. Тоді ж думала, що мова йдеться про чортів, які живуть на «Капказі»: нарили вони там собі нори та й сидять, підстерігаючи чесних людей.

Найбільш захоплено слухає старого брат, Федько. Чорні циганкуваті очі його так і світяться, губенята нетерпляче посіпуються.

— От виросту, я теж по світу піду, — нахваляється він. — Тільки я, діду, пішки не ходитиму.