Шрифт

Размер шрифта

Межстрочный интервал

↓

↑

Стояв навпроти місяця, що шкідливим дітиськом відскакував од вікна, як тільки грюкали двері, видирався по гінких яворах на якийсь там небесний припічок та й виставляв звідти невинне обличчя: я нічого не знаю, нічого не чув. Довго стояв Оксен, роздимаючи груди, а ніч чаклувала над ним, терлася об його розхристані груди муркітливою кицькою, торкалася серця м’якенькою лапкою: «Я добра, я хороша, звірся мені, і я дам тобі те, чого ти найбільше бажаєш». І вже виводила з таємничо застиглого саду легкі дівочі тіні, виткані з срібного сяйва, і вигинались у дратівливому танку, манили й кликали його за собою прозорі дівчата.

«Свят! Свят! Свят!» — відступав до порога Оксен, але в хату не тікав, бо ніч, припавши до самого вуха, русалкувала — нашіптувала в самісіньке серце: «Чого ж ти стоїш? Бери, яка для тебе найкраща, бо вони всі кохають тебе!»

І вже якась диявольська сила штовхає його в спину, і йде Оксен, завмираючим серцем, прямо на садок, та тільки підходить, як дівчата із жалібним дзвоном розсипаються на дрібненькі сріблясті скалки — по густій мураві.

«Свят! Свят! Свят!» — отямлюється врешті Оксен, кладучи на себе хрест, а потім починає хрестити садок, кату — всі чотири сторони, світу, щоб згинула нечиста сила, якій не довго й погубити доброго чоловіка.

— Господи Ісусе Христе, помилуй мя, грішного, царице небесна, спаси нас, великомучениця Варвара, моли бога о нас, — шепоче Оксен простеньку молитву, що її навчила його матуся в далекому дитинстві на всі випадки життя.

Та ні хрест святий, ні молитва не можуть до кінця знищити псі чари, бо вони вже — в самому Оксенові і злилися з ясними очима отієї русокосої панночки, що сиділа поруч із ним за столом. «Не такий я вже й старий для неї, — думає врешті Оксен, — а мені ж рано чи пізно, а треба привести хазяйку до хати. Олеся вже давно на порі, не сьогодні-завтра піде собі геть, як тільки попадеться добрий чоловік, а що ж ми втрьох вдома робитимемо? Сам бачиш, господи, яка в мене безвихідь, Тож прости вірному рабові своєму за його невільні грішні помисли…»

Наступної неділі запрягає Оксен Мушку та й їде до священика Віталія в гості — не так пострічатися з батюшкою, як побачити його молоденьку зовицю, що, не відаючи навіть, сама того не бажаючи, запала в серце сорокап’ятилітнього чоловіка, приворожила його, на своє безталання.